Помста. Повість для підлітків. Юлія Чернієнко

Увага, роздрібне замовлення перераховується з націнкою, про що Вас сповістять. У період перших 2-3-х тижнів нового навчального року приймаємо переважно замовлення оптові на клас, паралель, групу. Роздрібні – розглядаємо у міру розвантаження нашого складу. Прохання поставитися з розумінням даної ситуації та після оформлення замовлення на сайті зв'язатися з менеджером для уточнення наявності товару та термінів виконання. Ми намагаємося приділити кожному увагу.

Якщо Ви не знайшли товар, повідомте нам на ел. пошту або зателефонувати: 063-465-77-15; 067-266-03-43
На  сайті розміщена лише мала частина продукції. Великий вибір тут: https://ychebnik.com.ua/ 10-річний досвід

Ні, про таке неможливо й думати.
Щоб у ліцеї, де всім було так кльово,
їхні життя раптом затріпотіли на волосинці.
У кулачку несподівано осмілілої однокласниці.
Це ж не терористка, а завжди покірна й мовчазна
Міра Ігнатенко наважилася на таке.
Ніхто не знав, що з ними буде: натисне вона кнопку вибухівки чи ні. Життя вимірювали миттєвості.
Кожен по-своєму відчув його ціну і поводився так,
яким був насправді. Кожен почув від неї те,
чим увігнався в її травмовану пам’ять.
А вона виказувала їм свою правду.
Проживала десятки своїх вимушених життів.
Коли сподівалася на справедливість.
Хотіла бути з ними. Шукала любові.
А наштовхувалася на знущання.
Міра розуміла, що жорстокістю йти проти
жорстокості абсурдно.
Але вже не могла зупинитися.
Майбутнього не уявляла. Ні свого, ні їхнього.
Її однокласники й не думали про справжні причини того,
що відбувалося. Реагуючи помстою за намагання помститися їм, вони втрачали себе до останку.
Єдиний, кого не поглинула ця брутальність, був Макс.
Дуже драматично закінчилося все.
Із гіркими уроками. І правом на життя.

Уривок повісті Юлії Чернієнко «Помста»

Міра різко скинула руку вгору:
— Прощавайте всі. До зустрічі в пеклі! — і демонстративно натиснула на кнопку.
Час завмер на межі життя і смерті…
Ніхто не хотів розлучатися з цим світом…
Тридцять душ — і спільна доля на всіх…
Повітря волало істеричними думками приречених…
Я раптово відчув, як життя всього нашого класу зависло на волосині. Опинилося в руках цієї тендітної дівчини. Ще вчора несміливої й мовчазної. Загнаної в себе. Яку ми бачили тільки тоді, коли хотілося над кимось покепкувати.
Відлік часу пішов на хвилини. На секунди. Страшенно не хочеться боятися. Не віриться, що вже кінець всьому. Наші життя сторожко зачаїлися в щупленькому кулачку Міри.
Її ім’я тепер багато про що каже. Хтось справді переступив межу. Порушив закон міри. Хто — ми, відколи разом вчимося, чи вона — сьогодні?
Як загнаний мисливцями в яму вовк, приречено січу очима. Бачу все і всіх. Бачу її затятий погляд. Відчуваю, що вона здатна на все.
«Ні… вона не зробить того, що каже. Нам ще жити й жити. Їй теж…» — шепче стривожена думка.
Боюся її. І розумію, що насправді вона не така. Це не Міра, це її безвихідь. Це наші знущання над нею так хижо повернулися до нас.
Кожне слово, кожен порух — все, що відбувається в класі, чіпляється за пам’ять. Моторошно це бачити, чути й запам’ятовувати. Боляче про це писати. Але якби не пережив усе те, можливо, нічого й не зрозумів би.

Ярко, тепер — Ярослав.

Ще мить — і наш 11-Б мав шрапнеллю «вистрелити» із класу. Ми, безжурні випускники, в п’янкому передчутті нового життя ніяк не могли передбачити, що станеться за кілька хвилин. Перекидаючись жартами, збирали речі, жваво обговорювали, що подарувати класній, якій ще треба англійську скласти.
— Горщик із квітами, ваза ручної роботи, тлумачний словник — це банально, — розмірковувала староста класу Тетяна Войтенко, худенька зеленоока білявка в легкій сукенці кольору розбурханого моря.
— Спитайте, що вона хоче, — і справі кінець, — зістрибнув із парти Артем. — Ми ж не екстрасенси, щоб так запросто догодити Віолетті. Ще мені цяця! — і, закинувши сумку на плече, рушив до дверей.
Сердитися, не втрачаючи влади над собою, Тетяна уміла як ніхто, тому спокійно продовжила:
— Подарунок маємо зробити завтра. Отже, ку-пи-ти йо-го тре-ба вже сьо-год-ні!
Артем зупинився, поправив довгий чубчик, що наліз на очі:
— Не треба по складах. Я тобі не ясельна група.
Тетяна засміялася — тихо, але впевнено:
— Гаразд, запропонуй свій варіант!
Артем почухав потилицю, сів і підпер кулаком підборіддя, як у скульптурі Родена «Мислитель». Клас залився реготом.
— О, супер! — лукаво посміхнулася Тетяна. — Подаруємо Віолетті… тебе! Хай тішиться твоїм кривлянням ще рік, бо англійської ти не здаси.
Артем став походжати навколо неї, мов павич.
— Ач яка пророчиця! Ванда Войтенко…
Тетяна скривила губи:
— Ванга, мій любий, Ван-га!
Тієї миті до класу ввійшла Міра Ігнатенко. Цього ніхто б не зауважив (не зауважили ж, коли відлучилася після консультації), якби вона не вигукнула:
— Мовчати всім!
Ми не повірили, що ці разючі слова з її вуст. Міра зірвала із себе старомодний кримпленовий жакет і кинула на бильце вчительського стільця. Усі вжахнулися: на чорному жилеті, що облягав її стан, поміж яскравими проводами були вшиті металеві пластини і… Невже вибухівка? На грудях прикріплена коробочка розривного механізму.
Виходить, нам загрожує… Ой, мамо, тільки не з нами! Коли до випуску залишилося два тижні.
І все це — вона, Міра, яка, здавалося, ладна була змиритися з усім — лиш би її не чіпали.
Міра продовжила несподіваними інтонаціями:
— Усім при-и-ві-іт! Я приготувала для вас сюр-при-из!
Дістала з кишені сріблястий пластиковий предмет, схожий на пульт, і помахала ним. Велику червону кнопку на його верхівці добре видно було навіть з останньої парти.
— Не думаю, що мій подарунок сподобається, але призвичаїтеся.
Вона мала такий вигляд, ніби зараз має відбутися щось таке, про що мріяла все життя.
Карина з Поліною відступили на кілька кроків від неї. Стас зиркнув на зачинені двері. Ліда, яка сиділа на підвіконні, кинула погляд на вулицю трьома поверхами нижче. Поруч з нею заніміла Наталка. Артем судорожно ковтнув слину. Тетяна склала руки на грудях і скептично примружила очі. Більшість із нас тієї миті подумки прокручувала можливі способи втечі.
— Слухай, Міро! — зістрибнула Наталка з підвіконня і, глибоко вдихнувши, випалила: — Підеш з нами до піцерії? Ми якраз з дівчатами збираємося.
Вона кивнула Лізі. Та схопилася з місця, натягнувши на лице доброзичливу маску:
— Ходімо, ходімо з нами. Раніше не кликали, бо, гадали, тобі нецікаво, але якщо хочеш…
Ліза схопила сумочку й рушила до дверей, цокаючи каблучками. «Мов лиховісний годинник, — подумав я, — що відмірює залишок нашого часу».
Міра зловісно засміялася.
— Та що я чую? І від кого? Вони, блін, мене запрошують на піцу! Я сита по горло вашими знущаннями. Та й зовсім не цікаво з вами, кралями мальованими!
Ліза мовчки стояла біля дверей. Міра, сівши в учительське крісло й закинувши ногу на ногу, продовжила:
— Що вас найбільше цікавить? Плітки, шмотки, хлопці: хто, скільки і з ким. Хвалити себе і висміювати інших — не таких красунь і розумниць, як ви. Скромної дівчини Міри для вас нема. Навіть якщо вона вмиратиме на ваших очах, пройдете повз, і буде добре, якщо не пнете під дих ногою.
Міра зазирала в очі кожного з нас. Хтось не витримував і відводив погляд, хтось відвертався, а хтось запевняв позирками: я не такий; я не винен; я нічого не зробив — відпусти мене!
Глянула і в мої очі — від того мене охопив… ні не страх, не презирство, а сором…
— Натиснути кнопку чи ти відійдеш від дверей? — отямив мене гнівний голос.
Ліза вагалася: є шанс утекти, якщо встигне, але ніхто нікому нічого доброго не гарантував.
— Рахую до трьох, — Міра підняла руку.
Я, мов заворожений, не міг відвести погляд від червоної кнопки на пульті. Порух пальця — і рятуйте наші душі!

https://ychebnik.com.ua/

Viber 098-153-08-60

Почуємо, підкажемо, допоможемо