Нетутешній. Повість. 16+ Оксана Сайко

Увага, роздрібне замовлення перераховується з націнкою, про що Вас сповістять. У період перших 2-3-х тижнів нового навчального року приймаємо переважно замовлення оптові на клас, паралель, групу. Роздрібні – розглядаємо у міру розвантаження нашого складу. Прохання поставитися з розумінням даної ситуації та після оформлення замовлення на сайті зв'язатися з менеджером для уточнення наявності товару та термінів виконання. Ми намагаємося приділити кожному увагу.

Якщо Ви не знайшли товар, повідомте нам на ел. пошту або зателефонувати: 063-465-77-15; 067-266-03-43
На  сайті розміщена лише мала частина продукції. Великий вибір тут: https://ychebnik.com.ua/ 10-річний досвід

Гнітюча самотність
притискає його до землі.
І тільки мова годинників,
яку він читає як віщі знаки,
спонукає дивитися високо в час.
І відчувати його.
А ремесло годинникаря тримає за життя.
З народження недолюблений,
він чекає на любов. Несміливо шукає її.
Іноді — на межі з утратою гідності.
Одного разу він безоглядно довіряється
дівчині з очима,
в яких десяток прожитих життів.
І сподівається, що знайшов те, чого прагнув.
Але жорстокі обставини
вщент розбивають ілюзії.
Залишають неприкаяною його любов.
Змушують порвати з минулим.
Розрубати залежність
від оманливого й жорстокого часу.
Позбутися всього,
що зробило життя нестерпним.
А час робить своє. Наздоганяє, коли він,
зневірившись, уже нічого не чекає.
І ні на що не сподівається.
Час повертає надію…

Уривок із повісті Оксани Сайко “Нетутешній”

За вікном уже сіріло. Світло спочатку було боязким і млосним, воно поволі прокидалося разом із днем, а далі щоразу впевненіше, яскравіше пронизувало довколишній світ. Темрява непомітно розчинялася, розсіювалася, перетворюючись на імлистий серпанок, що огортав ще заспану землю.
Він завжди любив споглядати, як народжується день. Було в тому таїнстві пробудження щось таке, що його заворожувало. Він відчував дивне замилування, якого не вмів пояснити.
Віднедавна страждав від безсоння. Прокидався серед ночі і вже не міг заснути до ранку. Тоді, щоби не дивитися в темну стелю, звертав погляд у вікно, за яким миготіли тіні, що потроху набирали обрисів крислатих дерев.
Бувало, в такі безсонні ночі його мучили думки, котрі він звик промовляти вголос, полонили спогади, що навіювали відчуття неспокою й здавалися йому впертими привидами минулого, які зникали лише на світанку.
Він завжди вважав, що з’явився в цьому світі цілком випадково. Мати зовсім не чекала його, а дізнавшись, що вагітності вже не позбутися, незлюбила його ще в своїй утробі — як плід легковажності й розчарування. Вона виношувала його, мов нестерпний тягар, від якого прагла звільнитися. Часом у неї з’являлася тремка й лячна думка покинути його, бо так було би легше для неї і краще для байстрюка, але одразу ж і гнала цю думку від себе, розуміючи, що так вчинити не зможе. Вже знала, що означає бути покинутою й самотньою, адже була із сиротинця. А під час пологів лаялася на чому світ стояв, бо вже звикла тамувати брутальністю будь-який свій біль. Тільки-но він вислизнув з її лона, здивувалася, затамувавши подих, побачивши його зморщене червоне обличчя, сині каламутні очі, мале беззахисне тільце, почувши кволий плач. Вона важко зітхнула і саме в ту мить нарешті змирилася з тим, що трапилося. «Нехай вже буде», — промовила сама до себе, притуливши його до своїх грудей, прислухаючись до ще незнаних відчуттів, коли він заходився ссати її молоко.
Вона полюбляла час від часу зазирати в чарку, співати сумних пісень зі своїми подругами з фабрики, що мали схожу долю, довгенько теревенити з перекупками, а в неділю лузати на лавці біля хати насіння, лаятися на двірників, сусідів і проклинати геть усіх чоловіків. Вона часто поверталася з роботи втомлена, пригнічена й мовчазна. Мабуть, причиною всього цього була її самотність. Тоді могло і йому перепасти від неї стусанів. Він не раз міркував про те, що прихід людей у цей світ є завжди випадковістю. Іноді прикрою, іноді щасливою випадковістю. Якби його народила інша мати, все в нього могло бути інакше. Як могло бути — і сам того не знав. Може, було б краще, а може, ще гірше. Та він ніколи ні про що не шкодував. Хіба тільки про одне — що не знає батька.
Вони жили надто скромно, щоб не сказати — убого, проте він ніколи не докоряв за це своїй матері навіть думкою. Він мріяв, як і сусідські хлопці, про велосипед і м’яч. Мріяв про такий самий кашкет і вуса, як у того дядька-сторожа з фабрики, де працювала його мати. Мріяв їздити на величезній вантажівці, з тих, що часто проїжджали їхнім містом, а ще — на мопеді, щоби гуркотів на всю вулицю…
Мати завжди повторювала, що живе заради нього. Що тільки завдяки йому вона нарешті збагнула, для чого їй жити. Бо інакше життя її було б зовсім порожнє й самотнє. «Для цього таки варто було віддатися тому покидьку! — казала вона, маючи на увазі його батька. — Тепер я про це не шкодую, бо в цьому величезному світі в мене все-таки є одна-однісінька рідна душа».
Ще з дитинства не чекав від людей якоїсь прихильності й любові. Звик, що сприймають його здебільшого насторожено та недовірливо: надто був у нього насуплений погляд. Неохайний благенький одяг, негарне обличчя й дивна, мовчазна, замкнена вдача. Хтось вважав його відлюдьком, хтось — диваком, від якого можна чекати будь-чого, а тому треба триматися від нього чимдалі. Був одразу приреченим стати самітником. А може, вже й таким народився, бо прийшов у світ від такої ж самітньої жінки. Тому зростав разом зі своєю самотністю. На світанку мати поспішала на фабрику й залишала його на подруг, які не надто ним переймалися, щоб ретельно пильнувати. Він повзав по підлозі в мокрих штанцях та із замурзаним обличчям, самотужки намагаючись пізнавати колінами й руками довколишній простір, замкнений у маленькій хатинці, яка видавалася йому безмежним світом.
У дитинстві переважно уникав інших дітей. І вони не дуже любили його товариство — він не вмів бавитися, був якимсь занадто мовчазним, обережним і для них нецікавим. Та й діти були для нього чужими. Непередбачувані, незрозумілі, з ними іноді важко було знайти спільну мову. Щоправда, того не прагнув. Часто пригадував, як двоє трохи старших від нього хлопців у дворі замучили кота, що приблудив саме до його хати, і якого він підгодовував потай від матері. Для хлопчаків це було просто новою розвагою. Його вразила їхня жорстокість. Він стояв збоку і плакав, а з нього сміялися, називаючи тюхтієм. Відтоді завжди чекав від них чогось лихого. А за якийсь час зважився помститися, — розбив каменюками вікна в їхніх будинках. Його впіймали на гарячому, їхні матері зчинили лемент, нажалілися його матері, і їй довелося заплатити за скло. Саме через те й отримав від неї ляпасів і штурханів.
Своїй самотності він усе-таки навчився давати раду. Часто відганяв її думками, які промовляв уголос. Від того йому завжди здавалося, що то не він, а хтось промовляє до нього. У школі навчався кепсько, тому з нього часто підсміювалися. Лише в четвертому класі його однокласники раптом збагнули, що цього робити не варто, бо за спокійною, апатичною зовнішністю, за виразом байдужості може таїтися щось запальне. Якось один із хлопців, що мав прізвисько Кажан і вважався найсильнішим у їхньому класі, обізвав його байстрюком. Такої образи він стерпіти не зміг і заїхав кривднику п’ястуком по пиці. Зчинилася бійка. Оточивши їх, однокласники стояли, затамувавши подих, не втручалися, лише стежили за ними, бо аж ніяк не сподівалися, що саме він здатний чинити опір, і навіть більше того, виявиться сильнішим. То було справжнє падіння незламного авторитету ватажка їхнього класу — він був першим, хто не тільки насмілився, а й зміг побороти Кажана. Залишивши того з розбитим носом на підлозі класу, він утік з уроків. А наступного дня Кажан, на превеликий подив усіх, підійшов і подав йому руку, що означало не лише примирення, визнання переваги його сили, а й пропозицію дружби. Байдуже стенувши плечем, руку він йому подав, а приятелювати так і не став.
Однокласники відчували його відлюдність і небажання приятелювати, бачили, що він уникає їх, тому й самі його сторонилися. Навіть за партою сидів один. У нього не було друзів, окрім сина м’ясника, товстого й незграбного Онисима, але це вже було в старших класах. З того Онисима не раз у їхньому класі глузували. Онисим завжди приносив у школу хліб і сардельки. Якось хлопці разом із Кажаном нахабно поцупили з портфеля його обід. Пересміюючись, жуючи сардельки, вони глумилися з розгубленого товстуна. Йому стало шкода Онисима, і він віддав йому свій скромний обід — два шматки хліба, намащених смальцем зі шкварками.
Після того випадку Онисим сів до нього за парту. Шукаючи захисту, несподівано знайшов собі друга. Та й він не мав нічого проти такої дружби. У товаристві Онисима почувався так само, як у товаристві самого себе. Він міг довго мовчати або промовляти уголос свої думки, знаючи, що Онисима це ніколи не здивує й не пригнітить. Вони разом поверталися зі школи додому й часто бачилися у вихідні. У сонячні, погідні дні влаштовували прогулянки за місто, в ліс. На узліссі, немов напівутоплений у землю, животів старий дерев’яний будинок, похилений від давності й порослий мохом, де колись мешкав дід Онисима. Там іноді ховалися від дощу, а в старій пічці розкладали вогонь і смажили сардельки. Заглибившись у гущавину лісу, майстрували з гілля дерев курінь, уявляючи себе десь на безлюдному острові. Вони мріяли швидше подорослішати, щоби не ходити в школу, яка для обох була ненависною. Онисим збирався стати м’ясником, так само, як і його батько.

https://ychebnik.com.ua/

Viber 098-153-08-60

Почуємо, підкажемо, допоможемо