Благословення Святого Миколая. Сценарій + розмальовка з наліпками

Десь на краю неба сидів сумний-пресумний ангел-охоронець і знічев'я розглядав хмаринки, що пропливали внизу. Повз нього проходив святий Миколай. 

- Добрий день, дідусю, - чемно привітався ангел. - Вітаю тебе з Днем народження на небесах! 

- Дякую, любий, - усміхнувся святий Миколай. - А чому ти тут? Чому не несеш своєму хлопчикові подарунки від мене? 

- Мій хлопчик вже давно домігся подарунка від своєї мами. Адже він не вірить у дива, не вірить в тебе. Страшно сказати, він навіть не вірить в Бога! - і нещасний ангел гірко заплакав. - Ох він загине, він точно загине, - скрикував ангел крізь ридання, - адже в нього кам'яне серце! Позавчора він зламав деревце, вчора мучив кошеня, а сьогодні: сьогодні не допоміг своєму єдиному другові! Що робити? 

- Як це "що робити"? - насупив брови святий Миколай. - Звичайно, рятувати дитину! Ану мерщій веди мене до нього! 

Святий Миколай взяв зажуреного ангела за руку, й вони полетіли до землі, де виднілося велике місто. 

- Любий хлопчику, чи не переведеш мене через дорогу? - попрохав хтось Дмитрика. 

Хлопчик озирнувся й побачив старенького дідуся з білою, як сніг, бородою. Дідусь лагідно всміхався й показував рукою на той бік широкої автостради, що нею безперервним потоком мчали машини. 

- А що мені за це буде? - одразу зметикував Дмитрик. 

- Я подарую тобі добре серце, - відповів дідусь. 

- Оце так скарб! - засміявся хлопчик. - Дякую красненько, але, певно, йдіть через дорогу самі! Мене такі подарунки не цікавлять. 

- А що тебе цікавить? 

- От якби мені диск з новою комп'ютерною грою, такою, якої ще ні в кого немає: 

- Добре, буде тобі диск, - погодився дідусь. І Дмитрик повів старого до підземного переходу: 

"От кумедний старий! - сміявся Дмитрик, вставляючи диск у дисковод. - Міг би сам перейти, а він розгубився. Класно я його обдурив! Тепер маю на шару нову гру. Цікаво, що там?" 

Хлопчик натиснув на кнопку "Увійти" і: опинився посеред пустелі. Скільки бачило око простягалися жовті бархани, лише ген-ген на обрії виднілася гора, а на ній високий замок. 

Дмитрик стояв і розгублено кліпав очима. Раптом перед ним з'явився той самий дідусь. 

- Як я тут опинився? Хто ви? - закричав Дмитрик. - Негайно поверніть мене додому! Не маєте права! 

- Спокійно, Дмитрику, - сказав дідусь, - не гарячкуй. Я святий Миколай, і я виконав твоє бажання. В тебе є нова гра - такої більше ні в кого немає. Але я не можу повернути тебе додому, поки ти в неї не зіграєш, адже ти вже запустив програму - гра почалася. 

"От дурень! - подумки вилаяв себе хлопчик. - Чому я ніколи не читаю інструкції?!" 

- Нічого страшного, - вів тим часом далі святий Миколай. - Якщо ти правильно виконаєш завдання, то скоро знову опинишся у своїй кімнаті. Правила такі: мусиш дістатися он до того замку, що на горі. Маєш п'ять життів і чарівні речі на те, щоб подолати три рівні: 

З цими словами дідусь витяг з піску табло, на якому світився напис "У вас залишилося п'ять життів", баклагу з написом "Вода", пакунок з написом "Хліб" та моток товстої мотузки без жодних написів. Табло святий Миколай встромив держаком в пісок, а речі простягнув Дмитрикові. 

- Але стережися, коли вичерпаються всі п'ять життів, ти по-справжньому помреш: 

- Тю, так це ж зовсім дитяча забавка, - скривився хлопчик, - для дошкільнят. Я легко з нею впораюсь, навіть на одному житті! 

- Що ж, вирушай. Щасливої дороги! 

І Дмитрик попрямував у напрямку до гори, навіть не попрощавшись зі святим Миколаєм. 

Йти по піску було важко, ще й сонце палило немилосердно. Скоро Дмитрик вибивсь із сил, до того ж йому страшенно хотілося пити. Він витяг баклагу та раптом почув, як хтось тоненьким голосочком стогне: "Пити, дай мені пити! Я гину!" Хлопчик озирнувся й побачив неподалік тоненьке деревце, листочки на якому геть поскручувалися від спеки. Саме воно так жалібно скиглило й просило води. 

"От іще, буду я усілякі цурпалки напувати, коли самому пити хочеться", - обурився Дмитрик і приклався до баклаги. Раптом на хвильку стало темно, а коли знову розвиднилося, хлопчик побачив, що знову опинився біля табло, на якому світилося: "У вас залишилося чотири життя". 

Що поробиш? Довелося Дмитрикові починати спочатку. Добре хоч, що у баклазі знову з'явилася вода. 

Як і першого разу, Дмитрик добрів до деревця геть знесилений і спраглий. Але цього разу він був розумніший. Половину води хлопчик вилив під деревце, а половину вирішив випити сам. Проте, варто лише було йому наблизити баклагу до рота, я знову заблимало світло. Дмитрик швиденько вилив рештки води під деревце. 

"Як я відразу не здогадався?! - подумав хлопчик. - Не треба проходити всю пустелю. Потрібно тільки правильно виконати завдання. Я напоїв деревце і зараз перестрибну на другий рівень." 

Він заплющив очі та став чекати. Проте нічого не відбувалося. 

"От кляте дерево! - зрозумів Дмитрик. - Воно було пасткою! Я віддав йому всю воду, і тепер не зможу дійти до краю пустелі!" 

Розлючений хлопчик зломив ненависне деревце і:опинився біля табло. "У вас залишилося три життя", блимало воно, ніби знущаючись із Дмитрика. 

"Ось сяду тут і буду сидіти, поки не помру, тоді всі вони пошкодують, але буде пізно!" - мстиво подумав Дмитрик і гепнувся на пісок: Сидіти було нудно. Та й лежати було нудно. А ще страшенно хотілося пити. А баклага, хоча й була знову повна води, не хотіла відкручуватися. На довершення до всіх неприємностей табло знову блимнуло й змінило напис на: "У вас залишилось два життя". 

"Е ні, - вирішив Дмитрик, - не буду я сидіти тут і чекати на смерть! Краще піду до того пенька недоробленого. Раптом пощастить знайти рішення." 

І він знову вирушив у путь. 

Дмитрик стояв біля деревця і з ненавистю дивився на нього. Начебто нічого й не траплялося, клята рослина стирчала над піском ціла й неушкоджена та жалібним голосочком благала води. 

"Напоїв би я тебе!" - злився Дмитрик. Він не знав, що йому робити, тому просто сів на пісок і дивився на свого гіллястого ворога, ніби сподівався, що той підкаже правильне рішення. А деревце скиглило та скиглило. Скручені листочки тремтіли на ньому, мов пожовклі пальчики хворої дитини, а гілочки, наче рученята, простягалися до Дмитрика. 

"Водички, водички!" - благало воно. Серце хлопчика стало стискатися від жалю і він не витримав, розплакався та вилив воду під дерево. 

- На, пий, прокляте! - закричав Дмитрик і гепнувся на пісок, розмазуючи кулачками сльози. 

Аж раптом сталося диво. Деревце ожило, його листочки розгорнулися, а між ними задухмяніли чудові рожеві квіти. Рослина лагідно торкнулася гілочкою Дмитрикової голови, ніби дякувало. 

- Яке ж ти гарненьке! - захоплено вигукнув хлопчик і:опинився на гірській стежині. 

Він озирнувся по сторонах і побачив, що стоїть неподалік від містка, перекинутого над прірвою. З того боку прірви височів замок. До нього було зовсім недалечко. А на цьому боці ріс крислатий дуб, на якому висіло табло зі знайомим Дмитрикові написом. 

"Ха! В мене цілих два життя залишилося! А до замку - кілька кроків," - зрадів хлопчик. 

Він попрямував до містка. Аж раптом з-за каменя вистрибнув лев і страшно загарчав. Дмитрик дуже злякався. Він позадкував до дуба, притиснувся до стовбура й заплющив очі, чекаючи, що лев ось-ось накинеться на нього. 

Проте замість гострих лев'ячих зубів на своєму горлі Дмитрик відчув, як щось м'якеньке треться об його ногу та ще й нявкає. Хлопчик розплющив одне око, потім друге й побачив, що лев як стояв біля містка, так і стоїть, а об Дмитрикову ногу треться гарненьке руде кошеня. 

Дивним чином Дмитрик одразу заспокоївся. Він відкинув набридливе кошеня, сів і став думати, як обминути хижака. Від напружених думок Дмитрикові захотілося їсти. 

"О, так у мене ж є пакунок із хлібом! - згадав хлопчик. - Лев, певно, теж голодний. Треба кинути йому хліб і, поки він буде їсти, проскочити на міст." 

Зраділий Дмитрик розгорнув пакунок із хлібом. Аж тут кошеня мовби здуріло. Воно стало голосно нявкати й дряпатися на руки. "Дай мені хлібця! Я таке голодне," - ніби промовляло воно. 

- Іди геть! Багато вас тут таких ходить! - відштовхнув Дмитрик кошеня й кинув хліб левові. 

Лев не звернув на хліб жодної уваги. Натомість сонце блимнуло й згасло, а коли знову стало світло, Дмитрик побачив на табло, що в нього залишилося лише одне життя. 

Окрім цього нічого не змінилося: хліб був у пакунку, лев - біля містка, а кошеня знову терлося об Дмитрикову ногу й несамовито нявчало. 

Дмитрик сидів, стиснувши голову руками. Він напружено шукав вихід. Але вихід не хотів знаходитись. А тут ще набридливе кошеня безперервно нявкало, збиваючи хлопчика з думки. 

"Ось що, - нарешті вирішив Дмитрик, - нагодую це нестерпне створіння, а потім кину його левові. Хижаки не їдять хліба, зате вони із задоволенням ласують м'ясом! Буде знати, як набридати!" 

Хлопчик кинув хліб котику й незворушно дивився, як мале розправляється з гостинцем. 

"Скоро тобою теж поласують", - холодно подумав він, взяв тваринку на руки та наблизив до свого обличчя, щоб краще роздивитися. 

Котик вдячно замуркотів і раптом лизнув шорстким язичком Дмитрика просто в ніс. 

Серце хлопчика знову стиснулося, сльози бризнули з очей. 

- Бідняточко, - промовив він, ридаючи, - як я міг таке вигадати, щоб кинути його хижакові! Біжи, маленьке, живи! 

І Дмитрик опустив кошеня на землю. Проте, замість того, щоб тікати, котик стрімголов побіг до лева. 

- Куди ти, дурненьке, тікай, він розірве тебе! - закричав хлопчик і, не пам'ятаючи себе, побіг за котиком. 

За кілька кроків від хижака він опам'ятався й зупинився. І тут, зблизька, Дмитрик побачив, що задню лапу затисло левові між дошками містка. Ось чому хижак стояв на одному місці! 

Тим часом кошеня терлося вже об левову морду, а той замість проковтнути нерозумного малюка, обережно лизав його своїм величезним язиком. Скориставшись цим, Дмитрик прокрався до містка і вже хотів бігти на той бік, аж раптом йому в голову прийшла думка: "А що буде з нещасним левом? Адже нікому буде звільнити його, і він загине від голоду". І лаючи себе за безглузду жалісливість, хлопчик однак заходився розсувати дошки, між якими застрягла лев'яча лапа. За мить хижак був вільний, а Дмитрик приготувався до смерті від ікол царя звірів. Він заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив, що стоїть по той бік прірви. 

Отже, це був третій рівень, і хоч у Дмитрика залишилося лише одне життя, за наступним поворотом на нього чекала перемога. 

Хлопчик бадьоро крокував стежкою, яка вилася над прірвою, і наспівував веселу пісеньку. Аж раптом звідкілясь знизу до нього долинув крик про допомогу. 

Дмитрик обережно нахилився над краєм і побачив, що внизу, на вузесенькому карнизі, чіпляючись пальцями за розколини, стоїть і волає про рятунок його єдиний друг Сашко, з яким вони нещодавно посварилися назавжди. 

- Як ти там опинився? - гукнув до нього Дмитрик. 

- Не знаю, - заплакав Сашко. - Каміння в мене під ногами осипається, і я ось-ось зірвуся в прірву! 

- Не панікуй, я зараз витягну тебе! - підбадьорив друга Дмитрик, одразу забувши про сварку. 

Він зняв з плеча мотузку, міцно прив'язав її до кривої сосни, яка росла над прірвою, й кинув другий кінець мотузки вниз. Але мотузка виявилася закороткою. Хоч як Сашко старався, він не міг дотягнутися до неї. 

- Не хвилюйся, - крикнув йому Дмитрик, - зараз я спущуся по тебе. 

Він вже взявся за мотузку, щоби спускатися до Сашка, аж тут з'явився святий Миколай. 

- Що ти робиш? Зупинися! - сказав він. - Чи ти забув, що в тебе залишилося лише одне життя? Якщо ти зірвешся, то загинеш по-справжньому! 

- Але ж там мій друг! - заперечив Дмитрик. - Я мушу його врятувати! 

І він став спускатися. 

- Лізь по мені, - скомандував Дмитрик Сашкові. Він висів, на витягнутих руках тримаючись за мотузку. Навіть так ноги його не діставали до карнизу. 

Сашко вхопився за Дмитрикові ноги й подерся вгору, як по канату. За мить він був уже нагорі. 

- Зі мною все гаразд. Піднімайся! - гукнув він Дмитрикові. 

Але в хлопчика вже не було сил триматися за мотузку. Кілька секунд Дмитрик ще звивався, намагаючись підтягнутися вгору, потім руки його розтиснулися, і він полетів у прірву. 

Він чекав на удар об землю, але раптом залопотіли крила, якась сила підхопила хлопчика й понесла вверх. Ноги його м'яко торкнулися поверхні. Дмитрик розплющив очі та побачив, що стоїть на самій вершині гори, біля сходів до сліпучо-білого осяйного палацу, який ніби плив на тлі блакитного неба. 

- Ти переміг! - почув Дмитрик. Він озирнувся й побачив, що поруч з ним стоїть усміхнений святий Миколай. 

- Дідусю, як же так, - здивовано спитав у нього хлопчик, - я падав униз, а опинився на вершечку гори? 

- Тут, в замку Доброго Серця, діють зовсім інші закони тяжіння: тільки той, хто готовий віддати своє життя за друга, отримує життя. 

- А хто живе в цьому чудовому замку? 

- В ньому живе Бог! 

Дмитрик у захваті дивився на замок Доброго Серця. Нічого прекраснішого він не бачив у житті. Серце хлопчика стрибало від радості. Це було таке щастя, що Дмитрикові захотілося обійняти увесь світ. Він розкинув руки й обернувся до святого Миколая, але доброго дідуся вже не було поруч. Замість нього Дмитрик побачив свою кімнату. А коли знову обернувся до замку, тільки голубий екран комп'ютера світився перед очима хлопчика. Проте радість залишилася у Дмитриковому серці. Він усміхнувся й прошепотів: "Дякую тобі, святий Миколаю!" 

Біля хлопчика невидимо стояв радісний і сяючий ангел-охоронець і, так само усміхаючись, шепотів: "Дякую тобі, святий Миколаю!